Іван Драч: "Політика - найжорстокіше мистецтво"

Алла Пушкарчук
21 січня 2013р. 21:50

        Сьогодні, коли всі проблеми України так чи інакше пов’язані із політикою, коли без політичного аспекту не може обійтися будь-який випуск новин регіонального чи національного телеканалу, коли діяльність, пов’язана з державними питаннями передбачає підлі махінації за спинами простих людей, саме сьогодні ветеран політичної справи, Герой України Іван Федорович Драч вирішив розповісти студентам КНУКіМ, майбутнім сподвижникам національних ідей, про суть та підводне каміння політики в нашій країні.

Чи приходять в політику від доброго життя? Чи викликає вона фанатичне захоплення в молодих хлопців та дівчат? Переконана, що ні. Ні в кого не виникне потреби займатися цією невдячною, брудною справою, допоки вона не торкнеться чогось особистого. Так сталося і з відомим державним діячем, поетом, кінодраматургом Іваном Драчем: « Я вчився в Київському університеті, був наївним чоловіком. Готуючи новину на політінформацію,  почув про те, що в Казахстані сталіністи душили наших робітників, бо ним не вистачало хліба – голодні були, і от не встиг я це все сказати, як на другий день  підходять до мене двоє із КГБ, беруть під руки і починають виховувати, мовляв, а звідки ти дізнався про це. Один стояв з холодною водою, а другий – з гарячою. У такий спосіб проводилась розмова, а  я не міг зрозуміти, що це таке. Тож початком стало те, що мене час від часу викликали у КГБ, дійшло до того, що мені сказали: « Іван, забирайся з університету. Ми все одно тебе виженемо».  Таким чином я мимоволі став причетним до політики.» Від самого початку свого шляху на закривавленому полі політики тоталітаризму Іван Драч був серйозно вмотивованим щодо необхідності негайних змін у структурі керування країною: « Коли мій син попав у Чорнобиль, я зрозумів, що треба міняти систему. Ми сформували Товариство української мови, сформували рух як такий.  Цей рух – Народний рух України – зробив усе для того, щоб проголосити незалежність. Вона  давалась нам дуже складно , дуже не просто, але ця хвиля йшла з Європи: Берлінська стіна руйнувалася,  фронти були у Прибалтиці, і Народний рух України за перебудову був саме у циклі цих войовничих систем, які боролись за те, щоб поламати радянську систему як таку».

Цього звіра з назвою «тоталітарний режим»  було подолано. Але чи повністю? Чи не проявляється він нині в інших формах свого існування, не надто хитро завуальованих уявною демократією: віртуальністю свободи вибору, фантастичністю свободи слова? У хід йде риторика, коли мова заходить про сучасне становище нашої країни, але коли починаєш розбиратися з  нюансами політичної сфери, у хід йде нецензурна лексика. Як воно, людям, що все життя боролися проти гніту, репресій, людям, які захищали мову та права українців, зараз, коли є всі умови жити демократично, возвеличувати свою державність, але натомість вони змушені спостерігати жахливу картину грабіжу, нищення національних цінностей, паплюження імені України на міжнародній арені? «Формально ми проголосили незалежність, якій вже йде двадцять другий рік.  Дуже важко робиться це у нашому житті. Багато в чому наша країна є країною бандитською», - констатує  врешті-решт Іван Драч.   Однак, не зважаючи на все те, що довелось пережити Івану Федоровичу завдяки політиці, він все ж упевнений в тому, що її треба розвивати, «очищувати»: «Політика вимагає повсюдної уваги. Взагалі, політика – це найжорстокіше мистецтво. Постійно треба тримати руку на пульсі,  через те, що коли ти займаєшся звичайною творчістю чи чимось іншим, то можеш чекати, поки до тебе прийде муза чи образ, але коли йдеться про політику, коли це все сьогодні відбувається, а ти не знаєш чогось, що де сталося , появляться якісь речі, які завтра тебе абсолютно викинуть із сідла,  то ти все прогавив. Політика надзвичайно тяжко дається людині , але без неї нікуди не дінешся. Мусиш займатися нею, хочеш ти того чи не хочеш. Бо якщо ти не будеш займатися нею,то займатися будуть тобою».

Уже зараз ми маємо забирати ініціативу у свої руки. Ми – сучасне покоління, яке знає про страшну історію своєї країни зі шкільних підручників та з вуст очевидців. Але чи спроможні ми зараз стати за кермо цього складного механізму з назвою «політика»? «Я страшенно хвилююсь за майбутнє нашої країни. Міська молодь ще може дати собі раду. А сільська молодь… думав, що поможе футбол-2012, щоб розвивати сільські стадіони, щоб було дітям куди діватися. А то поїдеш у село, а там сидять в генделику і п’ють, безкінечно п’ють – молодь пропадає. Але це треба, щоб ви самі цим займалась, подивіться на цей світ! Яким чином французи, іспанці відстоюють свої права? Коли треба, то вони не бояться, не ховаються чи що. Є молодь 20-22 років, коли це все у вас кипить, але крім любові і важливих питань особистого характеру є ще політика і вона вас буде гнати, підете ви в «Удар» чи в опозицію, чи в якусь іншу структуру».

Справжнього патріота України (хоча це словосполучення, доволі «заїжджене» нашими любими політиками, у багатьох викликає скептичні асоціації, проте поки що ми розуміємо його справжню суть) Івана Драча не могло не торкнутись питання двомовності в нашій країні, скрутне становище рідної мови: «Їздили ми влітку до Президента, думали, що зможемо переконати його, що закон про мову підписувати не можна, бо це буде на зло країні. Але він нас не послухав, підписав. Бачте, що до  цих пір це питання не розв’язується і  не може бути розв’язане. Воно буде підніматися знову. Бо українська мова – це основа державності. Для мене – це основа основ, це життя. Я дивлюсь за тими патріотами, що хочуть бути патріотами ( в очах своїх виборців) і б’ють себе в груди, а до дітей чи до внуків звертаються чужою мовою». Сумно, але це дійсно так. Чи почне хоч колись працювати совість у наших керівників, чи буде поставлено жирну крапку на жалюгідних махінаціях у самому серці нашої держави, чи зможе наше покоління пишатися тим, що живе в багатій, дійсно демократичній країні? Я не знаю, яка відповідь чекає нас попереду. Але своїми переконаннями Іван Драч вселив у наші, ще не повністю готові для гри за сучасними правилами політики, голови надію на те, що відповідь буде: «ТАК!»