Режисер Іра Цілик: найстрашніше – це жити нецікаво

Галина Танай
20 лютого 2013р. 16:26

Режисер Іра Цілик: найстрашніше – це жити нецікаво

Їй досі не продають шампанське без паспорта: хіба подумаєш, що ця дівчинка  – поважна дружина і мама? У свої 30 вона встигла попрацювати в рекламі, стала відомою письменницею, а потім втомилась і на три роки втекла у глухе село під Черніговом. Повернулась – і з новими силами зняла кіно, яке презентували на самому Берлінале. «Свідомо» поспілкувалося з Іриною Цілик – режисеркою фільму «Помин»

Які твої найулюбленіші місця  в Києві?

Знаєш, нещодавно читала твоє інтерв’ю з Васяновичем, і в мені щось аж йокнуло, бо його улюблений київський маршрут повністю збігається з моїм. Може, це тривіально, але коли приїздять люди, яким хочеться показати Київ, я починаю з Золотих воріт. Потім веду на Старокиївську гору, через Андріївський, Поділ і на Щекавицю – це взагалі моє найулюбленіше місце. Останній Новий рік ми зустріли там втрьох, з чоловіком і малим. Я не думала, що Андрій буде до цього морально готовий, але йому абсолютно знесло дашок, він просто кричав від щастя: “Салюти! Салюти!”. Причому ми туди гнали з візочком по кучугурах і прийшли захекані, за п’ять хвилин до Нового року. Ще я страшенно люблю Лавру, бо з цього місця для мене починалося все особливе – наш кінофакультет спочатку був там. Лавра взагалі дуже дивна - таке неймовірне зіткнення різних паралельних світів.


 

Яка подорож запам’яталась тобі найбільше в житті?

В дитинстві єдиною зарубіжною країною, куди я їздила неодноразово, була Чехія, бо мій прадід чех і зараз купа родичів живе там. Для мене, дівчинки зі Святошино, то було просто вікно в інший світ. І от, пам’ятаю, з першої подорожі я привезла мамі в якості сувеніру засіб для миття посуду. Тоді я була просто не в курсі, що таке буває, ну і привозила дуже несподівані сувеніри й подарунки. Мене вражало все – від печенюшок, скріплених шоколадом, до побутової хімії. Так вийшло, що дорослою я в Чехії не була. Цікаво було б з’їздити, порівняти свої враження.

Якби ти могла мати вдома будь-який витвір мистецтва, що б це було?

Якби була можливість – і місце, куди повісити, - хотіла б щось із Марка Шаґала. Колись я вперше купила-таки картину, і це було дуже дивне відчуття. Я була в Грузії, в гостях у художника Папуни Папаскірі. Мене надзвичайно вразило його помешкання – він із сім’єю тоді мешкав в одній-єдиній аскетичній кімнаті в гуртожитку, і вона була від стелі до підлоги завішана його роботами. Тоді, вперше в житті, я на останні гроші купила його картину. Привезла і подарувала чоловікові. Сюжет там дивний:  чоловік нібито тримає за спиною ніж, але від цієї картини віє незвичайним спокоєм, і кольори дуже глибокі, в’язкі – бордово-рожеві.  Називається картина «Секрет». Вона завжди з нами –  де ми, там і вона.


 

Чи є фільми, до яких ти повертаєшся знову і знову?

Є такі, що я передивляюсь десятки разів. Наприклад, деякі картини Бертолуччі. Або американські “Касабланка”, “Вбити пересмішника”, “Крамер проти Крамера”, “Форрест Гамп”. Був період, безліч разів дивилася не надто відомий  фільм “The Love song for Bobby Long” з Джоном Траволтою і Скарлетт Йоханссон. Це кіно критики називали “Чеховим по-американськи” – там багато розмов, хороша драматургія і неймовірна атмосфера.  Причому мене дуже інтригує особистість автора: це режисерка, яка зняла тільки один повний метр – і більше нічого не знімає. Я навіть знайшла її на фейсбуку і написала їй листа, але вона не відповіла. Взагалі ж, останнім часом мені найбільше імпонує кіно такої стилістики, як нашуміла «Любов» Ханеке – лаконічно, тонко, надзвичайне почуття міри в усьому. Безкінечно хочеться передивлятись цю картину і розуміти, як вона зроблена.

Що для тебе щастя?

Все моє життя – це постійні перепади настрою, я можу протягом дня бути гранично щасливою і гранично нещасною. Іноді достатньо якоїсь дрібнички, щоб чаша переповнилась аж до сліз. А взагалі я не вірю в тривале щастя - тільки у щастя, яке складається з маленьких щастячок. Коли ми з чоловіком щойно переїхали до села, все було саме так. Вперше за довгий час після виснажливої роботи, яка виймала мені душу і нерви, я бачила, що таке, насправді, зима, як прокидається природа весною. І це було дивно – в 26-27 років уперше бачити такі прості речі. Зараз я дійшла переконання, що з щастям можна працювати, але ще не навчилася вправно керувати цими процесами. І, як не банально, все залежить від того, яку оптику ти собі ставиш, як дивишся на світ. Треба дозволяти собі бути щасливим –  хотіти й отримувати.


 

Який твій найбільший страх?

Боюся старості, хвороб і смерті людей, яких я люблю. Бо, насправді, я щаслива дівчинка  – поки ще не стикалася впритул зі смертю дуже близьких людей. Я розумію, що вони все одно старіють, і мене це лякає. Я не готова, я не знаю, як підготувати своє серце до того, що це колись станеться. Просто я розумію, що тоді вже буду остаточно дорослою. Хоча нещодавно таки звикла, що я вже давно не дитина, і в цьому є велике задоволення – відсторонитись від свого дитинства й нарешті піти в іншому напрямку. А ще в мене є страх, що знову десь зникне моє вміння мріяти – і в перспективі боюся прожити нецікаве життя.

Що ти вважаєш найбільшим досягненням у своєму житті?

Напевно, те, що в мене росте україномовна дитина. Я до певного моменту була білінгвою. І хоча в мене нема на цьому заморочок, але все одно лишалось відчуття, що у двомовності є якась внутрішня неправда. Смішно, але коли завагітніла, якось їхала в маршрутці і дорогою побачила білборд з пафосним гаслом «Україна починається з тебе». Мене тоді як по голові вдарило, і з цього моменту я стала абсолютно україномовною. Це не означає, що я принципово відмовляюсь говорити російською, зовсім ні. Але я зробила свідомий вибір, і з’явилося відчуття, що я закрила хоч одну дірку у своєму житті. І от зараз у мене росте маленька особистість, ніби все закономірно: українець народився в Україні і розмовляє українською. Але ж я знаю, що може бути по-іншому – а він не знає. Оце найбільший фокус-покус з надзвичайним ефектом, який мені вдалося провернути у своєму житті.


 

Якою ти себе бачиш через 10 років?

Хочеться краще керувати емоціями і навчитися більше дбати про побут. У мене взагалі складнощі з побутовими, раціональними штуками. Пам’ятаю, ще в школі, коли на уроці математики говорили «ірраціональне», мене внутрішньо підмлоювало: я думала, що мене викликають до дошки, бо це звучить як початок «Іра Ці». І я б хотіла, щоб через 10 років в мені було трошки більше раціонального, бо ірраціонального й так достатньо. Мене досі лякає все, що пов’язане з земними речами – от навіть зараз дитину треба влаштовувати в дитсадочок, і я розумію, що розумні люди це якось роблять заздалегідь. А у нас з чоловіком весь побут - не туди, не так, вічно розвалюється. Також хотілося б народити ще одну дитину. І потім, мені дуже важливо стати для своїх дітей не тільки мамою, а й цікавою, успішною людиною саме в тому, чим я займаюсь.  

 

Теги: Помин , Берлінале , Цілик , Київ