Фон Гардер: Україна – це музей покинутих секретів

Галина Танай
15 червня 2013р. 12:43

Фон Гардер: Україна – це музей покинутих секретів

У віторок, 18 червня, в Іституті проблем сучасного мистецтва відкривається головна виставка фестивалю «Візії» - «Дзеркало архіву» від німецького фотографа-документаліста  Бургарда фон Гардера. Три роки тому на горищі закинутої редакції у Вінниці він знайшов унікальний архів часів Холодної війни - і перетворив його на фотошедевр. Що робити з привидами минулого, чим вражає німців Василь Стус і який внесок у «Дзеркало архіву» зробила Оксана Забужко – про це «Свідомо» розповів автор проекту Бургард фон Гардер.

Бургарде, які ваші враження від Києва, чи подобається вам у нас?

Я дуже щасливий бути тут, в такому особливому місці – Венеційський острів просто чудовий. Вперше я був у вас три роки тому, але жив на правому березі. Тепер дуже цікаво опинитись на лівому. Тут мені подобається більше – чудовий краєвид, гарний парк, де можна зробити пробіжку. В перший приїзд я пробув якихось пару  днів, бо місто трохи лякало мене. Я не володію мовою і не почувався безпечно – може, тому, що першим місцем, яке я побачив у Києві, був Бабин Яр. Я почувався дещо загубленим, хотілось чогось затишного  – і я рушив у Вінницю. Це просто чудове містечко, там абсолютно чарівна атмосфера, яка нагадала мені Баварію, де жили мої дід і бабця. Там я почувався прекрасно, зустрів багато гарних людей – і, зрештою, знайшов фотографії, які увійшли до «Дзеркала архіву».

Розкажіть, як саме ви знайшли ці фото?

То було у покинутій будівлі – зараз там лише студія молодого фешн-фотографа і одного українського репера. Раніше то була редакція комуністичної газети. Мене провели по будинку, він був дуже чистий – хоч і траплялися шпарини, провали в стінах та підлозі. Потім ми піднялися на горище – воно було завалене сміттям і пластиком.  Я переступив через сміття і побачив негативи. Підібрав, і перший, який я роздивився –  зображення важкоатлета, що підіймає штангу.  Це було дуже символічно, і я був страшенно заінтригований. Я взяв пару сміттєвих пакетів і поскладав негативи докупи. Серед них траплялись і роздруковані фото. Я приніс усе це в готель і подумав – а як же я повезу це додому, адже потрібен офіційний дозвіл? Мене познайомили з працівниками літературного  музею, його директорка була дуже мила та отримала для мене листа від міністерства культури. Він підтверджував, що моя знахідка не має історичної цінності і я можу її забрати. Цей лист дуже допоміг, коли я повертався з України до Німеччини. Я не знав, скільки зображень на цих плівках. Коли почав сканувати, виявилось, що їх 10 тисяч. Тепер повний перегляд архіву займає рівно 24 години 10 хвилин і 10 секунд.

Святкування 40-річчя Жовтневої революції. Вінниці, 1958. За словами Бургарда, це фото викликає у нього асоціації булгаківським
Святкування 40-річчя Жовтневої революції. Вінниці, 1958. За словами Бургарда, це фото викликає у нього асоціації булгаківським "Майстром і Маргаритою"

Такі фото – це шматок пам'яті, частинка історії зовсім чужої країни.  Що ви відчували, коли працювали з цим архівом?  

Це було трохи дивне відчуття, бо я звик працювати зі своїми фото – а тут були чужі, і я не знаю, хто робив їх. Я так і не з'ясував імена тих журналістів. Я уклав альбом из тими фото, а потім із великих альбомів  зробив 45 буклетів – це набагато легше, до того ж дуже символічно, як втілення 45 років Холодної війни. А 46-й – це буклет, присвячений анонімним фотографам. Я знайшов їхні фото – кореспонденти фотографували одне одного під час роботи. І, знаєте, мені було трохи ніяково підписувати проект своїм іменем – хай то була моя ідея, і всі колажі робив я, але ж фотографували інші люди, чиїх імен я так і не дізнався.

Ви працюєте над «Дзеркалом  архіву» ще з 2010. Наскільки я знаю, в процесі ви встигли придумати нове застосування цим фото?

Справді, проекту  вже три роки – і, думаю, це нормально, що виставка відкривається з запізненням. Спочатку ми думали робити виставку в галереї М17, не вийшло – зате нинішня локація просто чудова. Проект забрав саме стільки часу, скільки треба, і він просто чекав відповідного часу й місця. Знаєте, за три роки проект виріс у щось самостійне і сам мене веде. Наприклад, в процесі роботи я відкрив для себе Василя Стуса. Для мене є певна містика в тому, що архів я знайшов у Вінниці. У війну там був бункер Гітлера – нацистам дуже подобалась Вінниця і Поділля загалом,  хоч те, що вони там наробили, просто жахливо. Але нацизм і комунізм однаково страшні і не надто відрізняються по суті. І от я відкриваю для себе Стуса - це був голос, який повстав проти комунізму, один на мільйони. Я побачив певний символізм у тому, що він народився саме у Вінниці. Коли я спілкувався з людьми та робив інтерв'ю для проекту, то попросив зробити аудіозапис  Василевого вірша. З цього вийде інсталяція: спершу глядач потраплятиме в темну кімнату, де лунає голос Стуса, а потім -  у кімнату, де показується архів. Я думаю, це дуже правильне поєднання. Дуже важко повстати і бути одному проти всіх. І ці 10 тисяч зображень будуть величезним контрастом з однією людиною, яка ризикнула встати й боротися за країну, яку ви маєте зараз.

З проекту
З проекту "Дзеркало архіву"

Як сприйняли «Дзеркало архіву» в Європі – адже тема проекту досить специфічна?

Буквально недавно я показував проект у Парижі, і люди дуже зацікавились ним, проте зауважили – нам на Заході це цікаво, але набагато цікавіше буде для Києва. Тому що це ваша історія, і в той же час ви дуже мало про це знаєте. Оксана Забужко написала для мого проекту чудовий текст, у якому зазначила, що Україна – це країна втрачених архівів. Україна – це і музей покинутих секретів, як називається роман Оксани. Для вас цей проект і справді наче дзеркало, тому для деяких зображень я навіть використав дзеркальний папір – коли дивишся на фото, бачиш себе, і це викликає дуже химерні відчуття. З одного боку, такий задум трохи небезпечний, бо побачити ці фото – то як зустрітися з примарами минулого, про яке ви, можливо, воліли б забути. Але тільки зустрівшись із примарою лице в лице, її можна здолати. Це закономірність психології – подолати будь-який страх можна, тільки зіткнувшись із ним. 

Фото 1: Ірина Рузіна.  Детальніше про проект на сторінці Міжнародного фестивалю візуальної культури «Візії»

Фото 2, 3: блог Бургарда фон Гардера, фейсбук-сторінка Міжнародного фестивалю візуальних мистецтв "Візії".

 

Теги: фото , Київ , Дзеркало архіву , Візії , виставка