Робота для інвалідів

Николай Савенко
17 червня 2013р. 23:20

З 2001 по 2005 рік я працював на одному з металургійних підприємств міста Запоріжжя. Підприємство брало на роботу інвалідів за контрактом. Професії, які пропонувалися інвалідам, не вимагали високої кваліфікації. Це були: підсобний робітник, двірник, прибиральниця, сторож.

Деяких інвалідів приймали на роботу, на три, шість і дванадцять місяців, укладаючи з ними контракт. Після закінчення терміну контракту, якщо працівник не порушував правила внутрішнього трудового розпорядку, справно виконував свої трудові обов'язки, йому автоматично подовжували контракт.

Така тенденція існувала на цьому підприємстві з 1999 року по квітень 2005 року. Звичайно, не всім людям з інвалідністю подовжували контракт, деякі за станом здоров'я не цілком справлялися з обсягом робіт, деяким складно було знайти спільну мову з колегами по роботі або з вищим керівництвом.

З квітня місяця на підприємстві Вийшло не гласне розпорядження - контракт інвалідам не продовжувати. Начальникам цехів, начальникам бюро організації праці скорочено (БОТ), пропонувалося зробити наступны кроки. За 3-4 тижні до закінчення контракту, працівника викликали в БОТ, де йому пропонували, написати заяву на звільнення за власним бажанням.

Натомість працівникові давали гарантії того, що через місяць після звільнення, його приймуть на попереднє місце роботи, якщо звичайно він пройде медичну комісію, але вже як заново отримавшего роботу. Якщо працівник відмовлявся підписувати заяву про звільнення за власним бажанням, тоді його звільняли у зв'язку із закінченням контракту, проте повторне працевлаштування на це підприємство для нього було неможливим.

Чому складалася така ситуація? Для чого порушувалися права людей з обмеженими фізичними можливостями? Навіщо створювалися додаткові труднощі та паперова тяганина для інвалідів (брати направлення на роботу, проходити медичну комісію і так далі)?

По-перше, підприємство підрахувало, що на цьому можна заощадити певні фінансові ресурси. З 2005 року всім людям з інвалідністю, які працюють на підприємстві контракт подовжували лише на шість місяців, відповідно вони не могли отримувати надбавки до заробітної плати у вигляді відпускних та оздоровчих.

По-друге, ситуація з працевлаштуванням осіб з обмеженими фізичними можливостями була в той час не зовсім стабільної, тобто не кожне підприємство брало на роботу інвалідів. 

Тому певною мірою влаштуватися на роботу, людині з інвалідністю було не так просто, як зараз. Не маловажну ступінь в цьому зіграв той факт, що в ті роки тільки створювалися центри професійної реабілітації інвалідів. Крім того, на той момент ще не була ратифікована і підписана Україною, Конвенція з захисту прав інвалідів.

Дуже багато інвалідів підписували заяви на звільнення за власним бажанням, адже інше робоче місце знайти було не так і легко, а прожити на одну лише пенсію майже не можливо.

Все, що, тут описано мною, дійсно мало місце в минулі роки на підприємстві, де я працював. Не можу стверджувати, що подібні обставини і події були ще де-небудь в нашій країні, можливо і траплялися, але мені про це невідомо.

Не прагну дорікати і звинувачувати когось, просто ділюся з читачами інформацією, нехай і пройшли роки, а все описане мною тепер історія.