Вікторія Мироненко: Київ не вміє сприймати критику

Галина Танай
19 червня 2013р. 16:58

Вікторія Мироненко: Київ не вміє сприймати критику

Мистецтвознавець в українських широтах - явище дивовижне, як лотос в Антарктиді. Під час фестивалю "Візії" ми мали змогу поспілкуватися з такою дивовижею наживо. Привід був більш ніж вагомий: зовсім нещодавно ця пані захистила дисертацію з української фотографії 90-х. Навіщо зараз писати дисертації, чи варто знімати пісяючих хлопчиків і чому в Київі нема кому критикувати художників - думками про це зі "Свідомо" ділилась екс-журналістка, мистецтвознавиця й викладачка Вікторія Мироненко.

Вікторіє, ви щойно захистили дисертацію з української фотографії 90-х. А навіщо було все так ускладнювати, коли можна, приміром, видати книгу?

Я працювала в журналістиці і чудово розумію, що статті в пресі чи в інтернеті – це щось настільки тимчасове й нестійке, що сьогодні газету постелили в клітку з папужками – і все, нічого не лишилось. А таке складне явище, як наша фотографія 90-х, обовязково треба вводити в науковий констекст, щоб  воно сприймалось як глобальна спадщина. Не щось, про що написали в газеті «Комерсант», а що серйозно залишиться в історії. Це дуже важливо – вихід саме в науковий контекст. Є світові бази, де зберігається ця інформація академічного порядку. І на Заході, перш ніж виставляти художника, будь який поважаючий себе й інтелектуально підкований куратор не буде слухати чиїсь великорозумні поради, а зайде в цю базу і подивиться: що про художника написали світові авторитети, які про нього є монографії, дисертації, статті  –  статті в наукових виданнях, а не якихось вісниках зачепирівки. Тому це й важливо – якраз для тих авторів, яких я аналізую в своїй роботі.

Як мистецтвознавець ви не маєте права на визначення «подобається-не подобається». І все ж, чи є речі, які ви категорично не приймаєте у мистецтві?

Це так званий треш у фотографії. Пісяючі під парканом хлопчики,  зняті труси, забитий лобковим волоссям водостік і так далі. І ще й в естетиці любительства зняте. Є  така лінія у молодих київських фотографів, і мені здається, що це просто наслідування, а не їх особиста думка. Молоді чомусь думають: що  жорсткіше й провокативніше, то краще це  схавається, і галеристи  приймуть, і куратори клюнуть, і ґрантодавці на це грошей дадуть. Але це винятково наслідування лінії, від якої на Заході вже втомились, а тепер вона сюди прийшла. Для невтаємниченого українського глядача це добре, а в Європі й Америці – позавчорашній день.

 

Але ж треш – це життя, яке ми бачимо кожен день.

І досить цього! Не розумію, чому треба акцентувати саме на таких моментах. Я не говорю, що треба знімати тільки гарних оголених дівчат, впадати у красивості до нудоти теж не варто. Треш має право на життя, якщо робиться щиро. Спілкування з матеріалом, закоханість у нього – і байдуже, що є об'єктом – завжди дає якісний продукт. А коли щось робиться для понтів, щоб вразити кураторів – це завжди дуже помітно. Покоління, яке продукує весь цей треш,  дуже влучно назвали – нові в'ялі. Вони абсолютно точно відповідають цьому поняттю. Там нема глибини, якщо копнути – це велика пустота.

Можливо, ці закиди «новим в'ялим» класичне непорозуміння поколінь?

Нові вялі, безсумнівно, менш цінні, ніж їх попередники. Нема там серйозної основи, як це було у художників, що сформувались у 90-ті. І мені незрозуміла сучасна тенденція художників-вискочнів, які не мають художньої освіти. Хай критикують нашу Художню академію, але вона цінна не тим, чого вчить чи не вчить – вона цінна самим середовищем. Там формуєшся у спілкуванні. А коли з'являються, приміром, соціологи, які  закінчили казна-що і раптом вирішили, що мають бути художниками – це дуже поганий симптом. Бо таких усе більше, і в результаті ми ледве-ледве будемо відрізняти це пафосне любительське сміття від чогось хорошого.

І як же фільтрувати сміття й не-сміття?

Фільтрувати це можна якісною критикою, яка, на жаль, у Києві сприймається абсолютно неадекватно. Її тут і нема й не буде, бо все надто замішано на особистому. Це така совкова відрижка: все співвідноситься з поняттям відповідності чи невідповідності колективу Зайдіть у будь-яку майстерню – та кожен художник буде плакати, що нема критики. Але щойно ця критика з’являється, всі стають такі вразливі, аж страшно. Київське середовище чим вирізняється? Якщо я напишу, що такий-то художник робить поганий продукт, це не сприйметься як критика продукту. Художник сприйме це так, ніби я зводжу з ним особисті рахунки, що я йому просто заздрю. От був випадок – приходить мені запрошення на виставку в галерею. Якась молода художниця, яку я й не знаю. Минає місяць чи два – знову запрошення, знову від неї, але вже в іншій галереї. Я написала пост у фейсбуці типу «Галереї що, міняються цими художниками? І взагалі, хто це така?». Боже, в мережі була така істерика. Ця художниця потім мало не бігала по місту й питала «Що я їй зробила? Чому вона мене так ненавидить?». А в мене прокинувся абсолютно здоровий інтерес, ну я справді не знаю, хто це! Фейсбук – це взагалі мій особистий простір, що хочу, те роблю. І якщо люди так болісно реагують на репліки у фейсбуці –  то що, як це буде фундаментальна аналітична стаття в серйозному виданні? Стрілятись підуть?

Хто винний, ясно але що з цим робити?

Треба навчати художників адекватно сприймати критику. Бо якщо тут і з'явиться хороший критик, його ж оголосять юродивим і слухати не будуть. От якщо я дружу з художником, а він робить поганий продукт – я ж ніколи про це не напишу. Якщо мені не подобається, я взагалі нічого не говорю. Стараюсь хвалити, бо художники впадають у такий відчай, якщо раптом не отримують вчасної похвали. На тому ж Портфоліо-Ревю бувають абсолютно жахливі фотографії, і все одно говориш: «Дуже добре, але треба ще працювати». Я не можу сказати, як Ляпін – «Знаєш, більше не знімай. Ніколи не знімай». Хоч є персонажі, яким дуже хочеться іноді сказати все, що думаєш. І от потрібні люди, які здатні це робити і геть не звертати уваги на те, що про них думають. Якщо з'явиться той, кому плювати на громадську думку – прекрасно.  Але потрібен хтось нахабний, провокативний і дуже добре інтелектуально підкований. Навіть не уявляю, хто це зараз може бути. Хіба Семесюк (київський художник, представник жлоб-арту).

Що в таких умовах робити простим смертним, щоб відрізняти погану картинку від хорошої?

Треба навчатись. Кнжки хороші читати. І не слухати псевдоавторитетів, яких у Києві, на жаль, вистачає. А взагалі, є люди, яким і без цього добре. Що квіточки у вазочці – добре, що Картьє-Брессон. Я впевнена, що це як музичний слух: чи є, чи нема. Мені розповідали, як в одній із київських галерей робили ремонт, і повиносили картини навулицю. А поряд якісь робочі чи то каналізацію чистили, чи трубу ремонтували. Так от, один із них підійшов і мало не розплакався над цими картинами –  а іншим було байдуже. Це поріг естетичного розуміння, він у всіх різний. Зрештою, не всім і треба відрізняти хорошу картинку від поганої.

 

Теги: Київ , Візії , фото , Фотокульт , Вікторія Мироненко