"Голоси":Анорексія-не світ моделей і психлікарень

Галина Танай
1 липня 2013р. 15:56

"Голоси":Анорексія-не світ моделей і психлікарень

"Більшість людей не розуміє, як можна не їсти. Або їсти і блювати. І слава Богу, що не розуміє", - говорить красива дівчина, що сидить навпроти з чашкою какао. Тема нашої розмови нетипова як для сонячного ранку у кав'ярні. Це не прийнято обговорювати і тим більше присвячувати арт-проекти. Дівчата ж, що сидять переді мною, за три місяці зробили мистецький проект "Голоси", присвячений жінкам, що мають непрості стосунки з їжею і власним тілом. Як тривала робота над "Голосами",  чому виникають розлади харчової поведінки (РХП) і як допомогти близьким, що страждають на анорексію чи булімію? Стереотипи ламали фотограф Наталка Довга і авторка проекту Галина Курило. 

Як виник задум «Голосів»? Чому ви вирішили звернутися до теми анорексії та булімії?

Галя: Цей проект для мене особисто дуже важливий. Це рефлексія над власним досвідом.   Коли я закінчувала школу, у мене була анорексія. В кінці першого курсу я опинилась у психлікарні.  І ні однокласники, ні лікарі, ні вчителі фізкультури, ні батьки не розуміли, що зі мною. Хтось думав, що  в мене рак, хтось – що нервове виснаження перед вступом в університет, або що це я від природи така «струнка» – 39 кілограмів. Дехто навіть казав, яка в мене гарна фігура – а я була скелетом з пересушеним волоссям. Якби тоді було більше інформації про розлади харчової поведінки, можливо, мені б допомогли раніше. І, маючи досвід анорексії,  я дуже хотіла якось заповнити цей інформаційний вакуум. Бо,  коли читаєш одну, дві історії наших героїнь – ще може видатись, що це у дівчат просто таргани в голові. Але коли читаєш усі дванадцять – вимальовується певна тенденція, від якої не  можна відмахнутись. А взагалі, такими проектами рідко займаються без особистої зацікавленості. Коли ми шукали героїнь «Голосів», деякі знайомі, що нам допомагали, «кололися»: виявлялось, що вони знають проблему з власного досвіду або знають людей, які це пережили.

Наталка: Я була єдиною на проекті, хто не мав знайомих із розладами харчової поведінки. Тож, коли Галка запропонувала зробити проект, я сказала: добре, я не проти, але я не знаю, що таке анорексія і не знаю нікого з такою проблемою. А Галя і каже: ну, ось перед тобою жива екс-анорексичка. У мене повільно від'їхала щелепа. Значить, Галя, яка чудово володіє тілом,  яка легко знаходить контакт з людьми, яка має неймовірний інтелект і багате внутрішнє життя – оце Галя потрапила в таку пастку? Значить, в принципі це може статися з кожним.

Галю, ти говорила про іформаційний вакуум щодо РХП. Але я б не сказала, що в українських медіа нема інформації про анорексію та булімію.

Галя: Мені дуже не подобаються програми, які виходять в Україні. Звісно, добре, що вони взагалі є, і люди більше знають про цю проблему. Але все це попса й гонитва за сенсаційністю. Стандартна схема така: анорексички, ви чините неправильно. Ви самі себе до цього довели, Дивіться, от вам хворий екземпляр, давайте її всі разом засудимо/підтримаємо – і вилікуємо. Показують картинки висушених тіл  та жертв Голодомору і концтабору.  Померла, стільки-то кілограмів, виглядала так-то. І це неправильно. Бо, коли я, як звичайна глядачка,  бачу таку інформацію, – це не про мене. Не хочеться себе з цим асоціювати. А раз я не така, мені не треба шукати допомоги, а якщо і треба – її можна знайти лише в психлікарні, а в психушку я не хочу.

Наталка: Справа навіть не в тому, що не хочеш. Такий сюжет не дає побачити себе. Анорексія й булімія – це світ моделей і психлікарень, а я ж не така. На подіум не йду. У мене все гаразд, я контролюю ситуацію. І через це хибне відчуття контролю над ситуацією у багатьох жінок просто відсутнє відчуття, що  вони потребують допомоги.


Чи важко було знайти героїнь для «Голосів»?

Галя: Вмовити жінок і справді непросто. Спочатку охоче ідуть на контакт, а в останній момент передумують. Дві дівчини відмовились уже після того, як ми записали з ними інтерв’ю. Хоч, коли я сама брала інтерв’ю, це було легше – бо я маю такий же досвід і ділюся ним. Крім того, у проекті брали участь і дівчата, які вже пережили РХП, і ті, які ще не пережили. «Діючі» анорексички не розуміють, для чого все це, яка користь від їхніх історій.

Наталка: На проекті були дві героїні, як Галя: вони не просто пережили анорексію, а рефлексували. Кожна з них радо пішла на контакт зі словами: якщо мій досвід комусь допоможе, я ним поділюся. Якщо треба показати обличчя – я покажу. До речі, менше половини фотографій проекту мають обличчя. Бо поділитися досвідом приватно – це одне, а зізнатися публічно – інше. Одна з дівчат сказала, що розповідає свою історію, щоб позбутися  її. Так, ніби це була сповідь. 

Наталко, чи відчувала ти як фотограф якусь різницю в роботі зі звичайними жінками і тими, в кого склалися непрості стосунки з власним тілом?

Наталка: Я не можу сказати, що ці зйомки чимось принципово відрізнялися. Кожна жінка –  це особистість, і її індивідуальні риси завжди треба враховувати. Я вдячна нашим героїням за те, що ніхто з них не капризував, ніхто не намагався нав’язати мені свої правила. Ми прагнули показати своєрідну втрату ідентичності кожної дівчини – і шукали візуальні ходи, які б допомогли це зробити. Неможливо ж сказати людині: «Покажи втрату своєї ідентичності!». Тому я запропонувала дівчатам певну гру. Наприклад, я говорила: ти довго йшла по трясовині , а тепер відчуваєш під ногами твердь. Спробуй передати це відчуття. Або сховайся за деревом. Вдай, ніби ти стала невидимою. Ми грали на кожній зйомці – і я вдячна, що всі дівчата прийняли цю гру.


Скільки часу зайняла робота над «Голосами»?

Наталка: З пошуком героїнь – неповні три місяці. Це якщо рахувати від нашої першої зустрічі, відколи ми й узялися за проект. По-хорошому, це мало би зайняти близько року. Але ми включили всі внутрішні резерви – наприклад, я працювала над проектом два місяці і більше не займалась нічим. Відклала справи, відмовилась від усіх замовлень, зустрічей, кави з друзями і так далі. Бо ми знали, що мусимо вписатись у цей короткий проміжок часу, якщо хочемо мати хороший результат. Справу полегшило те, що п’ять героїнь до початку проекту в нас були – це ті, з якими Галя вже працювала з ними під час роботи над дипломом. Якби вони відмовились, це трохи ускладнило би ситуацію. Але насправді ми не ставили за мету знайти 12 героїнь. В проекті було заплановано 6, і ми боялись, що й тих не вмовимо.

Галю, ти маєш досвід анорексії і знаєш, що найбільше потрібно жінці, яка має непрості стосунки з їжею. То як треба поводитися із тими, хто має таку проблему?

Галя: Слід розуміти, що РХП - це проблема не тільки медіа чи культури,  які нав'язують певні стандарти краси. І не лише батьки у ній винні, як твердять прихильники психоаналізу. Це проблема стосунків, але вона виглядає надто побутово і звично. Людина, яка не має проблем з їжею, не розуміє, як можна не їсти. Або наїдатися чи блювати. І слава богу, що не розуміє. Їй здається, що це патологія, але для жінок із розладом харчової поведінки це не так. Парадокс у тому, що та ж анорексія –  вибір людини, і його треба перш за все поважати. І безкінечні розповіді про те, як слід жити, не дадуть результату. Так, у цієї жінки випаде волосся, у неї не буде дітей – але це її вибір. Тому недостатньо розповідати, що таке анорексія й булімія, як їх розпізнати та які їх наслідки. Це поділ на «добре» і «погано», намагання розказати, як правильно. А нема ніякого «правильно». Мотивація хвороби й одужання у всіх різна, і класифікувати це дуже складно.  Вхід і вихід із розладу харчової поведінки у  кожного свій. Свого часу я хотіла, щоб хтось звернув на мене увагу, щоб мені допомогли. Це був німий крик. Мені дуже потрібно було говорити про свою проблему – бодай мати таку можливість. Але про це говорити не прийнято. Слід розуміти, що анорексія і булімія – це свого роду підсвідома спроба взяти контроль у свої руки. Це як колода, на якій намагаєшся плисти. І відмовитись від цієї колоди  важко. А якщо я не допливу? А чи треба мені на той берег? А якщо мене там ніхто не чекає? Допомогти можна, тільки простягнувши руку. Треба показати жінці, що її не засудять, що її підтримають, що можна по-іншому. 

Авторка всіх фото - Наталка Довга. Це "залаштункові" кадри, які не увійдуть до виставки в галереї "Ра". Дізнатися більше про "Голоси" можна тутЗробити власний внесок у проект можна на спільнокошті "Велика Ідея"

Теги: Київ , Голоси , анорексія , булімія , виставка