Що я чую від дітей

Николай Савенко
24 липня 2013р. 17:43

Не так далеко від мого будинку, в якому я мешкаю, знаходиться дитячий садок. Дуже часто, коли я йду по своїх справах, проходячи повз садка, я помічаю на собі здивовані погляди  дітвори. Чому здивовані? Та тому, що я інвалід, хода у мене не зовсім рівна, ну а нашим дітям все це в дивину, таке відчуття, ніби дивлячись на тебе, вони дивляться не на людину, а на якусь істоту з далекої планети.

Як реагують наші діти на людей з інвалідністю? По-різному.

Одні кричать і тикають пальцями, кажучи мені у слід - агов, дядько. Інші, сміються і перешіптуються зі своїми однолітками. Треті, кажуть своїм батькам - он, дивіться, п'яний дядько пішов. Четверті, запитують у батьків - мама, а чому дядько так ходить?

У цій ситуації дивує найбільше не реакція дітей, ні, а те, як реагують на це їхні батьки. Вони хапають за руку своїх чад, щось шепочуть їм тихо, при цьому швидко намагаються відвести своїх діток від об'єкта пильної уваги, тобто від особи з обмеженими фізичними можливостями.

З боку, дивлячись на таку картину, можна подумати нібито інваліди, хворі на проказу або іншим заразнухворобу, яка може передаватися повітряно-крапельним шляхом.

Кого звинувачувати в цій ситуації, що створилася, батьків, які нічого не говорять своїм дітям про те, що серед людей є люди з інвалідністю?  дітей яким від 4 до7 років, і вони рідко бачать інвалідів, а що б з ними про це ще казали, це велика рідкість?  вихователів дитячих садків?

В більшості своїй, суспільство не може поки ставитися до людей з інвалідністю з більшою толерантністю, ніж потрібно насправді.

Кожен з нас часом забуває, що всі ми ходимо під Богом. Тисячі випадків у світі доводять людству про те, що якщо сьогодні ти здоровий, повний сил і енергії, то завтра цілком можливо станеться так, що твоє життя може змінитися кардинальним і непередбачуваним чином.