Ірина Кліщевська: «Глядач помолодшав, та здичавів»

Дмитро Плєшаков
3 серпня 2011р. 13:27

Ірина Кліщевська: «Глядач помолодшав, та здичавів»

У залі з інтер’єром 19 століття, мармуровим каміном і фортепіано лише плазмовий телевізор нагадує, що час рухається. Колишній маєток київського ювеліра і нинішній театр «Колесо» зливаються у тиші Андріївського узвозу. Та раптом все довкола оживає і розпочинається броунівський рух людей і речей. Незрозумілий сторонньому процес виявляється цілком керованим. І на чолі його стоїть… Тендітна жінка у білому костюмі, чий голос стає чути раніше, ніж у дверях з’являється її силует.

Ірина Яківна Кліщевська, художній керівник Київського академічного театру «Колесо», режисер більшості його вистав і актриса в деяких з них, розповіла «Свідомо» про театр, енергію і глядача.

- Як виникла ідея створити театр «Колесо»? Взагалі чому вирішили займатися організаторською діяльністю?

Кожен режисер мріє про власний театр. Щоб реалізовувати себе, акторів, які збираються довкола. Час Перебудови був дуже сприятливим: по-перше, в Києві існувала величезна кількість творчих сил; по-друге, з’явилася ще й система госпрозрахунку, самоокупності. Виникло близько 70 театрів-студій, серед них було і «Колесо».

Був тоді курйоз. Як раз розселили комуналки на Андріївському узвозі, з’явилися вільні будинки. Їх стали давати художникам, скульпторам, театрам. Запропонували місце і нам. Дали приміщення, де зараз наша камерна сцена. І кажуть: «Є ще один будинок на Андріївському, вам не треба?» Сьогодні звучить смішно, а ми тоді відмовились, мовляв, нам і одного вистачить. А коли зрозуміли, що таки не вистачить було вже запізно.

- Ваше маленьке приміщення – вимушеність, чи принципова творча позиція?

З вимушеної ситуації це стало творчою позицією. Камерний театр, середовище нашого існування, став визначальним. Ми звикли до свого приміщення. Воно дуже оригінальне. Акторам доводиться адоптуватися до незвичного формату. Таке безпосереднє спілкування з глядачем вимагає максимальної органічності. Тут неприйнятна ніяка неправда, але в той же час все має бути театрально, цікаво. Цей компроміс треба завжди уміти знайти.

Мені ж як режисеру великі сцени цікаві, і  по них інколи сумую.  Тому і ставила вже декілька вистав у різних театрах.


 

- Скільки свободи мають актори у вашому театрі?

Актори повинні існувати в певному режисерському завданні. Потім вже в цій задачі, в силу своєї людської і акторської природи, вони, звісно, грають по-різному: один так, а інший так. Але є низка компонентів, яких треба дотриматись, щоб вийшов спектакль.

- Чи змінюється з часом глядач?

Змінюється. По-перше, квитки сьогодні недешеві, тому ходять ті, хто має гроші. За статистикою театр відвідує лише 6% населення. Але зараз, мені здається, інтерес до нього зростає. Все завдяки «темному» телебаченню, з його чорнотою. Театр навпаки тримає світлий напрям.

Зараз наш глядач помолодшав, але й здичавів. Буває приходять і питають:  «Який в вас кіносеанс» або плутають аншлаг з репертуаром. Це трохи прикро. Але намагаємося їх просвіщати. Молодість аудиторії нас тільки радує.

- В театрі працює правило «попит народжує пропозицію», чи деякі речі треба намагатися донести, попри неприйняття глядачем?

На щастя, існує багато гарних п'єс, які глядач приймає. Ми намагаємося ставити якісну драматургію, любимо класику. Проблеми в ній залишаються актуальними, незалежно від того, як одягнені люди. Добре в нас іде, наприклад, і «Місяць на селі» Тургенєва, і «Уявно хворий» Мольєра, і «Шантрапа» Саксаганського.

Інша вистава «Скандал з публікою» австрійського авангардиста Петера Хандке, починається з того, що глядачу кажуть: це не п’єса, ви нічого не побачите. Все робиться для того, щоб він сидів і думав: «А що далі? Що далі буде?» Потім на нього вивертається потік лайки. І глядачу це подобається!

Люди різні. І слава Богу, що вони різні! Але міра глядацького інтересу має бути врахована.


- Театр рухається в ногу з часом? Що змінюється?

Ми намагаємося відповідати часу. В нові вистави вводимо проектори, камери, декорації, з новими технологіями. Та взагалі театр традиційний в плані існування. Він може бути як завгодно новаторським, але принципово незмінний. Це килимок, на який стає актор, актор і глядач. Він може розвиватися в часі, але по суті все той же. Це жива енергія, що існує в цю хвилину. Фантом, що виник тут і зараз, проіснував виставу і зник. Ми щось віддали глядачам, вони дали навзаєм. За цим до нас і ходять.

В чому відмінності між українським і світовим театром?

Західний театр існує інакше. Ми з ними рухаємося в один бік, але паралельно. Наші соціальні середовища різко відрізняються. Їх глядач хоче трохи іншого. Я пригадую, коли ми були у Франції в лабораторії режисерів, зіткнулися з незвичним явищем. Глядачі їхали на машинах в театр в гори, щоб подивитись виставу, що називалася «Мить». У темряві лунав крик новонародженого і крик помираючого. Дійство тривало дві хвилини. Дивно. Але їм цікаві такі родзинки, вони готові платити за це гроші.

- Що вам не подобається в сучасному мистецтві?

Чорнота. Мистецтво повинно мати інший напрямок. Так, воно викриває проблеми. Але необхідний позитив. Адже інакше немає прагнення до досконалості, того, задля чого ми взагалі існуємо. Ми колись ставили п’єсу російського драматурга Людмили Петрушевської «День народження Смирнової». Вона дуже темна, показує внутрішні стосунки людей. Але і там був вихід у світле, без нього нічого немає сенсу.