Герой нашого часу: батько Пейзажки

Аліна Сугоняко
7 вересня 2011р. 17:43

Герой нашого часу: батько Пейзажки

Все починалось 6 років тому,  з ансамблю дерев’яних скульптур у Чоколівському сквері, віслюка біля Софіївської площі і 30-ти дзвоників на Пейзажній алеї. Зараз ці дзвоники мало хто помічає серед цілого парку сучасних скульптур та дитячих майданчиків, схожих більше на твори мистецтва. І все це: і їжачок в тумані, і балерина на Стрітенській, і чудернацькі коти та зайці на Пейзажці справа рук зовсім не мерії і не головних архітекторів міста. Всі ці перетворення запустила одна людина – корінний киянин  Володимир Колінько.
 Сьогодні він має посаду віце-президента благодійного фонду «Київська ландшафтна ініціатива», під емблемою якої і робить добрі справи.

 Вперше мені пощастило сісти на знамениту «котолавку» на Пейзажній алеї, бо ввечері тут завжди повно людей. Але одразу довелось підвестися -  в середнього зросту, п’ятидесятирічному чоловікові впізнаю Володимира Васильовича. Вітаємось.

–        Не так часто буваю тут, але люблю підслухати, що люди кажуть. Вже багато легенд складено звідки ці сквери з’явилися. Кажуть, що Ахметов гроші вклав. Цікаво послухати, коли знаєш як це було насправді. Головне, що люди завжди позитивно налаштовані. Люди завжди відчувають, що добре, що погано. Це мене гріє. Зараз відключу мобільний телефон, щоб не заважав, а то буде весь час хтось дзвонити.

-          А яка з народних легенд найулюбленіша?

-          У мене є улюблена історія, яка була насправді. Знаєте балерину на вулиці Стрілецькій? Ми спочатку хотіли зробити щось просте, зовсім не балерину. Але на підготоване для скульптури засохле дерево пришпилили папірець з написом «Зробіть, будь ласка, балерину. Навпроти живе заслужена балерина. Їй буде приємно». Я запитав у скульпторів: «Зможете?». «Зможемо» -  кажуть. Зробили скульптуру, з’являється там знову папірець: «Дякую».

 

-          Звідки люди знали, що ви збираєтесь робити там скульптуру?

-          Це був уже 2009 рік. В народі чутки йшли про вуличних скульпторів. Вже були і Буратіно, і бабки з мавкою у Чоколівському скверику, навіть дещо на Пейзажній алеї. Люди передавали з вуст у вуста. Все дуже цікаво розвивається, я би сказав – правильно. Те що зроблене з душею, те приживається. Ці ж скульптури з дерева вони нетривкі, якщо ніхто не оновлює воно розсиплеться. Років десять можуть простояти. Може з часом буде зроблено щось інше.

-  Ви доглядаєте за своїми творіннями? Їх же ніхто не охороняє.

-          Так. Покриваємо різними розчинами. За всім треба доглядати, щось ламається, щось люди з ентузіазмом відламують. Ось наприклад, ці янголи, у них в руках були чайнички.


-          Думаєте забрали додому собі частини?

-          Та хто його знає, може хтось схопився та відламав. Я через це не засмучуюсь. Це не тільки в нашій країні, усюди таке є. Скільки разів голову русалоньці в Копенгагені відривали? (8 разів знущались над символ Копенгагену, їй відпилювали руку, три рази голову, а в 2003 зіштовхнули у воду. Але русалоньку завжди відновлювали за зліпком, залишеним її творцем. прим. автора.)

А до парку сучасної скульптури та інсталяції  «Kiev Fashion Park» ваш благодійний фонд також причетний?


-           Ні, це справа рук Олександра Соколовського (співзасновник Ukrainian Fashion Week.- прим. авт.). Як дійство я це дуже підтримую, але виконання…. Як вам сказати, дуже важливо думати про місце. Потрібно не тільки поставити щось, тому що це відомий автор, воно повинно гармонізувати з духом місця. Тому що Київ це живий організм, воно має обличчя. Ви читали книгу, яку ми написали разом з архітектором Григорієм Куровським? Забув вам її взяти. Зараз подзвоню секретарці, щоб вона принесла нам.

Офіс благодійного фонду «Київська ландшафтна ініціатива» знаходиться за 5 хвилин від Пейзажної алеї. Поки Володимир Васильович вмикає телефон та знаходить номер секретарки, оглядаю алею. По вимощеній мозаїкою гірці спускаються діти, маленька дівчинка простягає руки до фонтану, пари фотографуються на фоні скульптур.


-          Алея ще досі не отримала статус скверу?

-          Ні. Цю землю Київрада віддала Міністерству закордонних справ, тут може з’явитись багатоповерхівка. Поки що сквер стоїть і це перемога. Людям треба зрозуміти, що крім них ніхто їхнє місто не захистить. Добре, що вже сформувалась суспільна думка з цього приводу і вона має вплив. Є люди, які відстояли все це. Закидали котлован, який було вирито під будівництво. Стояти тут було страшно фізично, бо була вже техніка і підігнали автобуси з силовиками. То ж цей сквер не тільки наша заслуга. Спочатку був гаражний кооператив, громадська організація «Збережи Старий Київ». А ми після цього вже допомагали оздоблювати сквер. Гроші - це вже було після.

- Як ви гадаєте, як мають розвиватися громадські організації в Україні?

-          Одного рецепту немає. В Україні, попри все, багато дуже громадських організацій, у кожної є своя лінія. Хтось дбає, щоб закони виконувались, хтось за розвиток культури узявся, є борці за свободу слова - «Стоп цензура» і тому подібне. Їх достатньо багато, та поки що вони не стали домінуючим стержнем. Але на мій погляд ми перейшли одну межу: ніхто більше не вірить владі. Тому ми починаємо гуртуватися один до одного, організація до організації. Я думаю, що з цього виросте нове суспільство. Не так швидко як хотілося б, але буде.

Нашу розмову перериває пара, звертаються:

 - Вибачте, не підкажете де Будинок Художника?

Володимир Васильович ні на мить не замислившись починає своє чітке пояснення:

- Бачите високий будинок праворуч з кулею на даху, навпроти нього через дорогу Будинок Художника.

Володимир Колінько корінний киянин, він народився на Солом’янці біля площі Космонавтів, але вже давно живе в центрі. Тому Київ знає майже досконало.



-          Що вас підштовхуло зайнятися оздобленням міста?

-          Все починалося з того, що я в 2000 році зрозумів, що Київ почав змінюватися. Я відчув що Київ знищують. В той час здавалось, що це добре – активне будівництво високоповерхівок. Кому це цікаво? Місто зґвалтоване. Всі говорять, що інвестори це добре. Але це люди, які заробляють собі гроші, їм плювати на бажання киян, то чому ми маємо орієнтуватися на бажання інвесторів. Кому потрібне житло такою ціною? Киянам точно не потрібне. Треба розвивати місто, але треба серцем відчувати. Я вирішив що треба щось робити. «Щось» вилилось в оце. Багато хто цим переймається, але мало хто може організувати. Я свою місію бачу в тому, щоб бути менеджером. Наприклад, надихнути когось на Троєщині прикрасити вулицю поруч зі своїм будинком, офісом.

 -          Як ви їх підштовхуєте?

 -          До мене часто дзвонять. Кажуть, що хочуть щось зробити, але не знають як. Я допомагаю.

 -          Але благодійний фонд «Київська ландшафтна ініціатива» це не єдина ваша діяльність. Передусім ви бізнесмен. Чи не шкодить суспільна діяльність вашому бізнесу?

 -          Це болюче питання. В будь-якій діяльності є позитив і негатив. Негатив в суспільній діяльності в тому, що ти рекламуєш свої можливості, тому треба бути готовим до того, що в тебе буде обриватися телефон, і будуть вимагати щось зробити. Якщо відмовиш, одразу станеш поганим. Тому я намагаюсь особливо не афішуватись. Я намагаюсь людей підштовхувати, виступати менеджером, допомагати, але не вирішувати їхні проблеми. Важливіше запустити процеси. У мене також є сім'я, у мене обмежений час.

Володимир Колінько на роботу приходить рано, десь о 8.30. Його робочий день складається в основному з нарад, співбесід, підписання контрактів. Він директор фірми, яка випускає високотехнологічну продукцію.

 -  Українцям треба звільнятись від комплексу провінційності, світ великий та відкритий, треба розвивати зв’язки, а ми варимося у власному соку. Звичайно світ не сидить та не чекає на тебе, а така країна як Китай підбирає все, що погано лежить. Але якщо розвиватися та рухатися вперед крок за кроком, то можна досягти успіху. Індійці експортують  зараз 30-35 млрд. доларів високотехнологічної продукції. Чим ми гірші? Кількість програмістів в Україні була дуже великою. І технології, і сільське господарство – це ті сфери, де можна зараз щось робити та досягти успіху. Потрібна амбіційна молодь, але щоб вони не тільки повчилися на заході і не повернулися, а робили бізнес в Україні.  

В цей час підходить секретарка Володимира Васильовича, по-діловому одягнена молода приваблива жінка майже мовчки віддає книгу та отримавши від боса подяку повертається до офісу.

 На обкладинці книги «Київ – священний простір» зображено Лик міста. Це міфічне обличчя вже знайоме мені, воно є емблемою «Київської ландшафтної ініціативи». Те, що Київський ландшафт має специфічну форму помітив екс-заступник головного архітектора міста Григорій Куровський. З цим відкриттям прийшов до Володимира Колінько. З супутника ще раз зробили фотографію міста, послідовно забрали «шари» забудови і рослинності, і вийшов «голий» рельєф нашого міста, який нагадує обличчя в профіль.  

 

- Пане Володимире, в своїй книзі ви представили ваш філософський погляд щодо питань містозабудови, ви використовуєте такі поняття як «Простір» та «Псевдопростір», звідки це пішло, ви прихильник якоїсь філософської течії?

- Ні. Це моя думка, це не філософія, а філософствування. Зараз багато хто живе за принципом «Сьогодні і мені»: якщо я отримав якусь посаду, то це моє хлібне місце, треба швидко нахапати собі грошей. А є інший принцип «Для всіх і назавжди», я є його прихильником.

Зараз в Україні мораль перестала бути на першому місці. Суспільство йде не в той бік. В нашій з паном Куровським книзі ми обґрунтовуємо чому саме моральні, а не економічні вигоди мають бути на першому місці. Якщо ми будемо прислухатися до природи, використовувати інтуїцію, то і процвітання забезпечене. Адже скільки ми могли б заробити на туризмі, якщо б зберегли Київ зеленим та старовинним містом. Ніхто не приїде дивитись на високоповерхівки.

Штучне середовище, далеке до духу людини, стає її щоденним будинком. Бетон, скло, цегла, асфальт, брудні озера, людина повинна завжди озиратися, чи не потрапить вона під авто. Це створює моральну приниженість, приховане усвідомлення своєї дріб’язковості, а як результат «помсту» середовищу - понівечення дерев, вандалізм. А от чисті озера, природа, квіти викликають у людини бажання стати кращим і відчуття щастя.

-    А Ви щаслива людина?

Гріх жалітися. Щастя складається з багатьох речей:  у мене цікава робота, яку я люблю, вона фахова, я вчився на це, вдалося керувати фірмою, яка вийшла на міжнародний рівень.  У мене сім’я, двоє дітей.

Людина має знайти гармонію з самим собою, неможливо це в грошах знайти. Мені подобається, що я займаюсь цим (благодійний фонд «Київська ландшафтна ініціатива»)  і бачу результат. Сподіваюсь, що колись Україна зробить суттєвий крок вперед. Треба змінити парадигму - мораль має стати вищою за бізнес. Тоді суспільство буде по-іншому жити – щасливо.

Прощаємось з паном Володимиром, він вмикає телефон та поспішає у справах, я йду фотографувати сквер. Однорічна Арінка захоплено бігає від скульптури до скульптури. Раптом її зацікавлює клумба. Мати ласкаво промовляє до дівчинки:

- Арінко, не заходь на клумбу. Квіточки для того, щоб ними милуватися, можеш їх нюхати, дивитись, але не чіпай, не зривай.

 

 Маленька дівчинка слухняно нахиляється до квітки та щосили вдихає її аромат.