Знайомтесь з героями: Допомагають сиротам

Ілона Воронцова
23 квітня 2012р. 10:22

Знайомтесь з героями: Допомагають сиротам

Спілкувалися Ілона Воронцова і Христина Риженко

Саша Сервецька, студентка 2 курсу київського політеху любить читати об'яви, кататися на тролейбусі, шукати ексклюзив на секонд-хенді і ненавидить журналістику, бо хоче присвятити їй своє життя. Таня Станішевська вчиться одразу на двох факультетах того ж КПІ, обожнює обидва, а ще закохана у танці і подорожі.

Але разом дівчата займаються допомогою дитячим будинкам. Збирають гроші, влаштовують благодійні акції, купують одяг та їжу для сиріт.

Звідки взялась ідея допомагати дітям?

Олександра: Ідея прийшла на першому курсі. Одразу, як вступила до КПІ, вирішила дізнатись хто проводить такі акції та долучитись. Проте, коли я поспілкувалась з учасниками студради, то дізналась, що цього року я буду першою. Зробила паскудненьке чорно-біле оголошення, і пішла розклеювати по всім корпусам. Люди відгукнулись.


 

 Тетяна: Ідею саме цієї акції я привезла з рідного міста Житомира. В моєму містечку колись проводився такий аукціон, і я подумала, а чому б не провести такий проект у КПІ та не назбирати більше грошей?

 Важко було привернути людей?

Олександра: Не важко, тому що відгукуються однодумці. Люди розуміють, що поки можливість є - треба допомагати. Хтось займається закупівлею всього необхідного, хтось – збирає речі. В дитячий будинок нас вирушає біля 30 людей.


 

Були кісь проблеми на початку?

З самого початку я не розраховувала, що благодійний аукціон може набрати таких обертів. До того ж він був створений від студентів і для студентів КПІ. Але з кожним днем все більше і більше людей приєднувалось, і іноді мені потрібно було працювати ночами для того, щоб реєструвати іх та слідкувати за виконанням правил.

За яким принципом відбувається вибір дитячого будинку?

Олександра: Ми дзвонили в декілька будинків. І в телефонній розмові нас раді були чути директори дитячих будинків села Рокитного та Великополовецького, тому і вирішили туди. Для нас важливо, щоб наша допомога була корисною людям. Деякі керівники таких будинків нам просто відмовляли. Посилалися на те, що їм допомога не потрібна і у них є все... Ну не те, щоб відмовляли... Вони не розуміли, що я хочу від них. Ще деякі казали "У нас все є", але можете приїхати. Та хотілось, щоб поїздка була корисна. Привезти не лише цукерки та фрукти, а щось потрібне.

Виникають проблеми у спілкуванні з дітьми?

Олександра: Звісно, деякі діти дуже закриті. Та ми робимо все, щоб вони відчували себе комфортно. Вони для нас не сирітки яким накупили цукерок, а наші друзі. І ми даємо їм це відчути. Деякі дівчата настільки відкриваються, що діляться з нами своїми душевними таємницями. Розповідають про те, як вони потрапили до дитбудинку.

Знаю, що рокери Бі-2 записали для вас спеціальне відеозвернення. Мовляв, молодіці і так далі. Як вдалося привернути увагу гурту? Вони приймали участь в акціях?

Олександра: Бі-2 знайшли через знайомих. У них тоді саме концерт був. Голова піар-відділу змогла на них вийти. Я безмежно була рада, коли побачила відео. Вони нас підтримали на словах, але це дуже багато значить для тих, хто займається дітьми.

 

Як до вашої діяльності відноситься керівництво КПІ?

Олександра: Керівництво забезпечує нас безкоштовним транспортом. В 2010-му навіть певні кошти декани переказували. Та головне для нас-транспорт і нормальний водій.

Чи є спонсори чи меценати?

Тетяна: Інформаційним спонсором був http://vk.com/studkpi, а допомогала мені Студентська Рада Гуртожитку № 15

Як ваші рідні відносяться до того,чим ви займаєтесь?

Олександра: Позитивно. В 2010 ми робили браслети щоб зібрати гроші. Ціна була 10 гривень. Батьки дали по 50. Не так багато, але приємно, що не проігнорували.

Тетяна: Мої друзі сказали: «Класна ідея!» та прийняли участь в аукціоні. Дуже приємно та цікаво було потім слухати їх враження після побачень.

Чим особисто для тебе є поїздки до дитбудинків?

Олександра: Я навіть і не знаю…Чомусь у мене такий стереотип всередині, що я повинна це робити. Можливо, хтось скаже - для самоствердження. Навіть якщо й так, то мої спроби потішити самолюбство не шкодять, а дуже навіть навпаки. Ви навіть не уявляєте наскільки мені було приємно, коли ми тільки приїхали і хлопчик на ім’я Юра, підійшов до мене і сказав: «А я Вас пам’ятаю, Ви колись в нас уже були». А коли їхали, малий підбіг і кричав «Не відпущу, будеш зі мною жить!». Після них така приємна втома, тому й хочеться повертатись. Проте, дорогою додому, я злюсь на себе, що безсильна. Проти такого важко боротись. Іноді дивишся на них і думаєш «За що так?». Хочу, щоб таких дітей ставало менше.

Тетяна: Це не дуже легко - відвідувати дитячі будинки та бачити дітей, яких життя вже потріпало. Але займаючись волонтерською діяльністю мені хочеться вірити, що я дарю цим всім дітлахам трошечки щастя, адже кожна дитина заслуговує мати щасливе дитинство.