Що за підручник Табачник написав з росіянами

Максим Опанасенко
14 листопада 2012р. 13:16

Що за підручник Табачник написав з росіянами

Два роки тому Міністерство освіти оголосило про старт роботи над спільним українсько-російським підручником з історії для вчителів. Роботу цю «засекретили» - не буквально, але інформації про хід роботи і приблизний зміст на офіційних сайтах майже на з’являлося. Восени історики закінчили свій проект. І нам вдалося роздобути цю книгу - її російський варіант, надрукований у Москві. 

Що в книзі

Книга складається з чотирьох частин. Перша називається – «Вклад Києво-Могилянської академії у розвиток української та російської освіти і культури». Саме історією Могилянки від моменту створення і до кінця XVIII століття і починається підручник. Біографія Петра Могили, розповідь про видатних студентів академії – гетьманів Виговського, Хмельницького (молодшого), Тетері, Самойловича. Великий шмат про Петра І і про те, як він забирав випускників Могилянки до Росії. І частина про Михайла Ломоносова, котрого вчили могилянці.

Є три речення про гетьмана Івана Мазепу: «Больше всего обучалось в академии во времена гетманства Мазепы. На средства гетмана И.Мазепы в 1703 году был построен один из корпусов академии» і «В 1700 году воспитанником академии, черниговским архиепископом Иоанном Максимовичем при поддержке гетмана Мазепы был основан Черниговский коллегиум».

Так виглядає книга
Так виглядає книга

Є частина про переваги української освіти у ті часи над російською: «Украина, почти два столетия (16-17 века) вынужденная противостоять лучшим умам католической церкви, к середине 17 века оказалась далеко впереди своего восточного соседа, создав собственные научные и образовательные центры, а также целую сеть мелких школ, доступных далеко не только представителям шляхетского сословия».

Є про те, як українські науковці залишалися в Росії українцями: «Украинцы в Петербурге сохраняли свою любовь к Родине, что проявлялось в намерениях писать историю «Малороссии», сборе книг, исторических документов, публикации исторических и географических работ…», «Судьба выпускников академии была разной. Одни по своей воле, выполняя миссионерскую обязанность, оказались в далекой Сибири и даже Китае, другие стали ключевыми фигурами в политике и культуре Российской империи. Но все они были олицетворением яркого и малоизвестного в России явления – украинского барокко».

Друга частина – «Культура Давньої Русі». Словосполучення «Київська Русь» взагалі не використовується. «Авторов вдохновляет важность и ответственность темы: крайняя необходимость снова и снова наполнять жизнью и смыслом «правильные» слова о Древней Руси как «колыбели братских народов». Ибо от «правильных» слов устают, а от «правильных» смыслов – никогда», - починається розділ.

Ще одна відмінність – інакше трактування історії Галичини. Автори використовують назву «Галицко-Волынская Русь». Не князівство, як традиційно вчили у школах, а саме «Русь». Про «Галицько-Волинський літопис» автори зауважують – книга мало розповідає про руські землі, натомість більше цікавиться «событиями в Венгрии, Мазовии или на Краковщине, где были сосредоточены внешнеполитические интересы Даниила». Також автори додають: «Отношения Галича с Киевом редко бывали дружественными…».

Закінчується ця частина нашестям татаро-монголів. Одна з найбільших катастроф слов’янського світу займає одну сторінку: «Для многих это культурно-историческое целое ощутимо и по сей день. Ибо древнерусская основа культур восточнославянских народов будет продолжать жить в них, пока живы они сами. И потому очень важно не только питаться этими корнями, но и знать о них».



Одну з найбільших трагедій Європи і Сходу часів Середньовіччя - навалу татаро-монгольського війська - автори вмістили в декілька абзаців

Третя частина – «Російське дворянство і українська шляхта в соціально-політичному житті і повсякденності (кінець XV – перша половина XVII століття). Еліти двох країн порівнюються по черзі. Спочатку на 30 сторінках автори розповідають про російських дворян. У фокусі – структура, розвиток, матеріальне забезпечення, імперські війни зі згадкою про взяття Твері, Лівонії, Казані, плюс образ князя, соціальні зв’язки і побут.

Українській шляхті виділили 22 сторінки. Розказали про шляхетський двір, роль жінки, комунікації, земську військову службу, життя під Польсько-Литовським князівством і структуру шляхти. До останньої віднесли князів, панів, «шляхту-землян». Про Запорізьку Січ і її старійшину, про козаків, про визвольні війни – ані слова.

У 1612-му гетьман Сагайдачний дійшов з військом до Москви. І хоча взяття
У 1612-му гетьман Сагайдачний дійшов з військом до Москви. І хоча взяття "стольного града" не відбулося - Сагайдачний розвернув козаків, але радянська історіографія старанно замовчувала цей факт взагалі. У цій книзі замовчаний не лише Сагайдачний - все козацтво

Четверта частина – «Повсякденність радянської людини (друга половина XX століття)» – розповідь про побут громадянина СРСР. Починається по закінченні Другої Світової – із 1946 року. Відповідно, Голодомор сюди не потрапив. Є шматок про голодний 1946 рік. Причиною автор називає засуху і політику влади, котра вирішила збільшити норму здачі хліба. Сталінські репресії, розстріли, життя інтелігенції, Українська повстанська армія, НКВД-МГБ – поза увагою. Основа – ціни на продукти, житло, місто і село.

Далі розділ присвячений «хрущовській відлизі», далі – життю радянської людини у 1970-80 роки. І знову – ціни на продукти, дефіцит, черги до магазинів.

Наостанок – кілька витягів з радянських документів про хлібозаготівлю і звернення селян про тяжке життя на селі.

Для чого все це?

Одразу після появи українського варіанту книги (її поки що немає) її, за планом Міносвіти, мають випробувати у Переяслав-Хмельницькому державному педагогічному університеті Сковороди. Якщо університет дасть «добро» - наступного вересня посібник має шанс опинитися у шкільних вчителів.

Для чого видавати книгу з темами, котрі не пов'язані між собою ні змістом, ні часовими межами? Все просто - тираж книги має шанс друкувати наближене до Міносвіти видавництво. МОН ще влітку повідомив, що приватне видавництво "Видавничий дім "Освіта" взялося друкувати сигнальні примірники. Доля ж основного тиражу ще не визначена - за повідомленням Інституту інноваційних технологій, відповідального за посібники в Україні, тендерна процедура ще триває і поки невідомо, хто отримає право на друк.

"Свідомо" ж вже не вперше пише про "Освіту". Належить воно Тамарі Ткаченко. Вона, з 2011-го, отримала від Міністерства освіти і його підрозділів декілька дуже вигідних тендерів на друк освітніх книжок. У березні ж видавництво отримало від Міносвіти величезне державне замовлення на друк підручникі для первачків - майже 20 мільйонів гривень з 61 мільйона, витраченого на усі підручники. 

Ілюстрація - Uainfo

Теги: