Книга радянського політзека: На зоні було вільніше

Максим Опанасенко
6 грудня 2012р. 13:27

Книга радянського політзека: На зоні було вільніше

"Мне доверили сокровенное. Четыре пластиковых упаковки, каждая величиной с фалангу пальца человека, я должен был пронести в ампуле прямой кишки на личное свидание с родителями. Посколько о дне свидания я знал приблизительно, все четыре упаковки я должен был носить в заду постоянно...".

Семен Глузман в останні дні листопада презентував в Києві свою нову книгу - "Рисунки по памяти, или воспоминания отсидента". На початку 70-х Глузман був звичайним київським лікарем-психіатром. Спокійно працював, жив, радів дружині, злився на черги в магазинах. Доки не почав дізнаватися про те, що в психлікарні потрапляють абсолютно здорові люди. Захотів розібратися. Почав з генерала Петра Григоренка.

Григоренко
Григоренко

Сміливий вояк багато говорив про недосконалість радянської влади, агітував колег. За що став "психічнохворим" і "примусово лікувався". Глузман дослідив документи по справі і прийшов до висновку - Григоренко здоровий. Далі вирішив розповісти про це всім, написав цілу роботу. За рік, у 1972-му, біля власного під'їзду його попрохали сісти у "Волгу" і проїхати. Так лікар став зеком - 7 років таборів, 3 роки Сибіру.

Все, кінець історії? Тільки початок! 

Що в книзі

Вас вразила вступна цитата? Для політичних ув'язнених це було нормою. Інформація про дисидентів на "Свободі" і в Самвидаві - хитка, але гарантія їхньої відносної безпеки. І обов'язок - говорити правду. Писали на малесеньких і дуже вузьких клаптиках паперу. Вчилися писати дрібними літерами. Складали папірець в багато разів, сірником запаювали в поліетилен, далі - у гарячий віск. Після цього - до рота. На побаченні з рідними це треба було з себе добути. І таким же шляхом передати. Інших каналів передачі інформації не було - цензори КДБ працювали справно.

Портрети. Портрети. Портрети. Десятки абсолютно різних людей, з різних країн, з різними характерами, звичками, професіями. Але з однаковим штампом - "Особо опасный государственный преступник". В книзі не дотримано хронології, немає певного сюжету. Вона розбита на історії людей, з якими автору довелося познайомитися. Кожна - лише на кілька сторінок, зате з найяскравішим спогадом - ким був, за що сів, чим займався на зоні, як реагував на провокації.

Що в них всіх було небезпечного? Вміння писати, думати і читати. Бажання говорити. Наявність освіти - не обов'язково академічної. Дисидент Іван Світличний, не маючи звань і ступенів, легко "знищував" знаних радянських академіків і професорів.

"Ивана боялись и уважали. И киевские кураторы из КГБ, ежегодно посещавшие нас с "группой общественности". И местные "воспитатели" в малиновых погонах. Выше их. Тверже. Однажды на "35-ой" к одиноко прогуливающемуся Свитлычному подошел начальник зоны майор Пименов и, глядя прямо в глаза сказал: "Иван Алексеевич (не "осужденный Свитлычный!"), посмотрите на мене, посмотрите на мое лицо. Неужели я действительно так страшен?". Виявилося, майор прочитав про себе в Самвидаві і почув на "Голосі" - "садист". І хотів отримати спростування він Світличного. Котрого визнавав за авторитета.

Світличний
Світличний

Глузману довелося опинитися в зовсім іншому світі. Каже - в ньому було вільніше, ніж ззовні - в квартирах і на робочих місцях. Бо там говорити було не можна. А тут - треба. Довелося знайомитися з людьми, котрих зараз школярі вивчають в підручниках з літератури й історії.

Дивом опинився на цілих двадцять днів з Василем Стусом. "Этой фамилии я не знал...В камере был человек тридцати с лишним лет с красивым нервным лицом. Он напряженно, очень внимательно смотрел на меня, сидя у обычной зековской тумбочки, приспособленной в качестве письменного стола...Я поздоровался, человек встал, протянул мне руку, назвался: "Васыль Стус". Як опинилися в одній камері - загадка. Всі двадцять днів до етапу вони говорили, читали і дискутували. "Изредка Васыль, слегка возбужденный поэзией или беседой о литературе, как-то внезапно застывал и тихо шептал: "Валя, люба моя" или "Дмитрик, сине мій". Тогда я замолкал, старался не смотреть на него, понимая - он не здесь, он со своею семьей".

Стус
Стус

Що ви знаєте про українських повстанців? Орли-герої-визволителі? Чи кати-гітлерівці-бандерівці? Ні. Вони люди, котрим просто хотілося жити нормально. Люди, котрі воювали не проти чогось, а за щось. І так само припускалися помилок. "Конечно, были (ошибки). И лишняя кровь была, не могла не быть. У нас ведь не было тюрем, ни следствия, ни времени на тщательное расследование, ни самих возможностей такого расследования. Были ошибки. Но, в отличии от советских чекистов, я помнил о возможности таких ошибок и делал все, чтобы их не было, как мог". Це розповідав керівник служби безпеки УПА Євген Пришляк. Таких як він в зоні називали "двадцятип'ятирічниками" - по кількості таборових років. В той час як в СРСР максимальний термін увязнення був 15 років. 

Вояки УПА
Вояки УПА

СС "Галичина"? Глузман розповідає про сокамерника, котрий за участь в "Галичині" і сидів. Як там опинився? Каже - спочатку прийшли совєти, потім німці. А потім наші хлопці, красиві такі і пісні українські співають. До них і пристав - бо свої.

Автор нікого не описує, а просто наводить факти - часом сухо і беземоційно. Жив, воював, мав дружину, красивий, не зламався, сидів 25 років, ніколи нікого не зрадив і не здав, хоча міг би і тоді поїхав би додому - ось і весь портрет.

Знаєте, як тюремщики знущалися над "політичними"? Ні, не били саперними лопатками по голові, як це показують у пафосних фільмах. Роздягали, дивилися в горлянку, розглядали ануси - аби нічого не сховали. Кидали в одиночки - зводили з розуму. Годували гнилою рибою - постійно. Не вимикали світло на ніч. Ні, не били. Ламали.

Поліцаї, емігранти, упівці, правдоруби, просто крадії, "лісові браття". Багато українців, латвійців, естонців. Трохи росіян. Зовсім нема білорусів, казахів, таджиків. 

"Лісові брати". Знайдіть 10 розбіжностей з фото вояків УПА:)
"Лісові брати". Знайдіть 10 розбіжностей з фото вояків УПА:)

Для чого Глузман все це пише? Бо такого більше не хоче. "Прошло тридцать лет. Другая страна. Другая жизнь. Но все те же в меру постаревшие персонажи сидят в академических кабинетах. Руководят украинской наукой. Жив и благоденствует монстр по имени ВАК. И в нем - худшие, самые необразованные профессора "правят бал". Там мы живем. Такие мы, украинцы, начала двадцать первого века". Не лише українці в цілому - кияни. Глузман каже - коли в Москві наприкінці 80-х вже можна було говорити і писати те, що хочеш, в Києві досі потужно працювало КДБ і заборонило дисиденту знову займатися лікуванням людей. Залякана столиця боялася розгнівати панів.

Рецепти? В книзі їх багато. Для кожного свої. Але основний - частіше запитувати себе - хто я і що роблю, чи готовий жертвувати близькими, якщо так - то заради чого.

Книгу можна купити в "Бабуїні". Там вона обійдеться у 80 з лишнім гривень. А можна поїхати у видавництво "Бураго" на Глибочицькій, 72, яке і друкувало книгу. Там придбати можна за 60-ть.

Теги: Київ , Глузман , Стус , Світличний , УПА , дисиденти ,