Режисер Нової хвилі:мої герої мовчать українською

Галина Танай
13 грудня 2012р. 16:28

Режисер Нової хвилі:мої герої мовчать українською

Напівголий молодик із недобрим поглядом повільно надягає коров’ячий череп і йде до розпластаної на підлозі жертви. Хочеться відвернутись і не дивитись – але ти не можеш, не маєш права це зробити. Саме цей кадр символічно обрали для афіші «Української нової хвилі». Напередодні показу «Свідомо» поспілкувалося з режисером Русланом Батицьким і першим побачило його короткометражку «Уроки української» – історію про інакшість і жорстокість на фоні індустріальних пейзажів Донеччини.

Руслане, момент з черепом у фільмі дуже жорсткий. Ти не думаєш, що глядачі на показі просто вийдуть геть?

Теоретично можливо. Але мені здається, весь фільм глядач поступово готується до чогось такого. Якби ця сцена була на початку – могли б сказати, що це маячня і повна муть. Але перехід від майже документальності до сюрреалізму допомагає  це сприйняти.  А взагалі глядача треба виводити з його зони комфорту. Це дуже важливо, тому що в Україні зараз майже немає речей, які змушують нас дивитись на себе збоку. Ми всі втягнені в політичні перегони, проблеми з мовою і так далі. І в той же час ми не мислимо себе в контексті світового процесу, ми відрізані від нього. А кіно і мистецтво взагалі – це перше, що допомагає нам відчути себе частиною світу.

Жертва мистецтва: актор театру
Жертва мистецтва: актор театру "Дах" Дмитро Ярошенко

Яку ідею ти вклав у це одягання черепа? І як ти вмовив на це акторів,  це ж як мінімум фізично відразливо?

Розумієте, актори такі люди, що на все готові. Цей череп насправді дуже неприємно пахне, і його ще й треба було підготувати: його відрізали, і ще три дні він лежав і чекав нас. Але одним з моїх методів роботи є  те, що часом я ставлю акторів у максимально незручні обставини. І це допомагає  – наприклад, актрисі Ганні Сергєєвій майже нічого не треба було грати. Бо кінець березня, неймовірно холодно, і ми створили таку атмосферу, що, коли Дмитро Ярошенко (актор театру «Дах» – прим. ред.) взяв цю голову бика і почав повільно-повільно іти до неї, то їй не потрібно було нічого грати, достатньо просто транслювати свої реальні почуття. Для мене цей момент є кульмінацією звірячості – але очима героїні, яка нічого про інших персонажів не знає і дивиться на все як прибулець з іншої планети. І для того, щоб глядач відчув цю тваринність найповніше, я вибрав саме таку жорстку форму. Можна було взагалі вивести живого бика, але я прибережу це для наступного фільму.

Ти не думав, що фільм може принизити шахтарів?

У мене не було мети показувати шахтарів як тварин – в жодному разі. Така ситуація могла трапитись у будь-якій точці світу, більше того – регулярно трапляється. Просто умови життя в цьому шахтарському містечку  дуже звужують культурні потреби, та й саму можливість  соціалізації. В таких обставинах не думають про те, що існують, наприклад, щотижневі вистави театру «Дах» чи концерти у філармонії. Оце індустріальне, жорстко регламентоване, дещо бездушне оточення дуже сильно впливає на людей. Але і там є ті, хто здатний або втекти й вирватись, або принаймні мати сумнів щодо правильності свого шляху.

Євгена Сосновського (зправа) та Дмитра Ярошенка не відрізниш від справжніх шахтарів
Євгена Сосновського (зправа) та Дмитра Ярошенка не відрізниш від справжніх шахтарів

У фільмі ти не показав причини, чому герой стає аутсайдером. Тобто це для тебе не важливо?

Насправді причина тут дуже проста, але зрозуміла винятково людям, які працюють на шахті. Справа в тому, що головний герой – стволовий, і ця професія передбачає подібне ставлення інших шахтарів. На це впливає суть роботи: всі шахтарі ідуть в забій, ризикують життям, шість годин працюють в пекельних умовах. А стволовий просто приймає кліть внизу і дає сигнал про відправку, тобто керує логістикою. І оці мужики, здорові, втомлені, які повертаються з цієї жахливої роботи бачать  його – і відчувають якщо не заздрість, то як мінімум неприязнь. Наприклад, мені розповідали такі історії: внизу шахти – а там є різні відділення, де чекають, поки кліть спуститься – закривали стволових і заливали їх водою. І не те щоб їх б’ють, але постійне глузування і приниження є майже на всіх шахтах, майже з усіма стволовими.

Твій герой один проти всіх і має вибрати: боротись або змиритися. А ти сам опинявся в таких ситуаціях?

Режисер постійно в таких обставинах – від затвердження на пітчингах Держкіно до безпосередніх  зйомок фільму. Навіть коли є команда, яка любить тебе і з якою ти практично одна сім’я. Людина фізично не може зазирнути всередину режисера і побачити його задум. А коли режисеру складно пояснити свій задум, у нього виникають параноїдальні думки, що всі проти нього і хочуть  зробити все по-своєму.  Під час зйомок практично на кожній зміні виникають моменти, коли ти повинен зконцентрувати все своє терпіння, вічливість та вміння маніпулювати людьми, і за 15 хвилин переконати оператора та продюсера, що світло місяця повинно падати саме під цим кутом і ніяк інакше. Тому я, як і всі в таких ситуаціях опиняюсь час від часу, тут головне – дивитись на них відсторонено. Просто взяти себе в руки, зупинитись, проаналізувати, а талановита і розумна команда завжди тебе почує і піде за тобою.

Перед фільмом ти сказав таку фразу: «Дивлячись фільм треба розуміти, що герої “мовчать українською”». Що ти мав на увазі?

Це формулювання взагалі-то належить не мені, а кінознавцю Володимиру Войтенку. Він сказав цю фразу, коли захищав мій фільм від звинувачень у русофобстві.  Річ у тому, що в Україні немає як такої самоідентифікації глядача. Ми не звикли дивитись фільми не дубльовані, а саме зняті українською. В інших країнах такої проблеми немає: якщо знімають французи, то знімають на своїй мові – і навіть персонажі-іноземці розмовляють покрученою, але французькою, щоб глядач усе розумів. Коли ми дивимось кіно з таким сюжетом, як у мене, то автоматично вважаємо, що герої думають російською. І в моєму фільмі це створило би враження, що я хотів зіштовхнути україномовних і російськомовних – а цього я зовсім не хотів. Моя героїня, вчителька, приїжджає не російськомовних вчити української, а німих вчити мови. І тому дуже важлива фінальна сцена, як у Тарковського – «я могу говорить».  Людина стає людиною, коли набуває мови, коли може сказати. 

 Фото зі сторінки Facebook

Теги: Ярошенко , Батицький , Нова українська хвиля , Київ